Отче Михайле, розкажіть нашим читачам кілька слів про себе: якою є Ваша діяльність, особливості служіння тощо.

Народився я в селі Шоломиничі Городоцького району Львівської області. Там і провів дитинство, а потім переїхав у сусіднє село Градівка, де пішов до школи та отримав середню освіту. Одразу після цього я вступив у духовну семінарію, що в Любліні. Закінчивши семінарію у 2003 році, мене висвятили на диякона і дали на практику в місто Городок, у храм Благовіщення. Там я і отримав священничі свячення у 2004 році. Мене призначили сотрудником на цій самій парафії. Служив я разом з отцем Степаном Боровцем, а коли наш парох помер, мене призначили парохом цього храму. Діяльність в нашій церкві є дуже великою, адже вона ніколи не була закритою. Навіть в часи Радянського Союзу, навіть в часи війни, вона була постійно діючою. Що правда, була під Московським Патріархатом, тим не менше, свою місію служіння вона виконувала. Тому люди відчувають її як центральну церкву і постійно в різних своїх потребах до нас звертаються. Колись, як церкви у навколишніх селах були закриті, люди приходили часто на літургію до нас. І в них, напевне, десь так та залишилося те розуміння і потреба в спілкуванні та у молитвах в нашому храмі.

Розкажіть, будь ласка, про своє служіння як капелана. У чому полягають особливості цього служіння?

О, військовим капеланом, ну… насамперед, мені завжди імпонувала військова форма і військові для мене становили образ героїзму, мужності. Коли в нас почався розподіл різного служіння капеланського в єпархії, там був також такий пункт: «капелани силових структур». Так воно називалося з самого початку, тому що у нас війська на той час не було. Це був 2013 рік і я зразу зголосився. Мені захотілося бути разом з тими людьми, які є в формі. Адже саме їм найбільше треба донести розуміння про служіння, про Бога, про християнство. Тоді мене призначили капеланом нашої пожежної частини та рятувальників із Городка. Ми налагодили співпрацю та почали збиратися на великі свята, особливо любили зустрічатися на йорданських відвідинах. Тоді вони організовують велике йорданське купання, де ми мали можливість трохи довше посидіти, спільно поспілкуватися, помолитися. Коли почалася війна, я пам’ятаю, що мені передзвонили із Стрийської єпархії наші капелани (тоді нас було тільки троє), і запитали чи я б не хотів поїхати на фронт, бо була велика потреба. Я трошки подумав, бо було дійсно страшно, але, все ж таки, я вирішив, що це моя місія. Я дав згоду і вирушив на Схід. Від початку війни і до тепер так і виконую служіння військового капелана. Щоправда, тепер я веду душпастирську діяльність і служіння для військових із резерву дивізії «Галичина», для добровольчих батальйонів і залишаюсь капеланом рятівників Городоччини.

Ми знаємо, що Ви є очільником молодіжної організації «Апостольська Чота». Розкажіть, будь ласка, про цю організацію.

«Апостольська Чота» також була створена на хвилі цієї війни, патріотизму і духу солідарності українського народу із своїм військом. Вона виникла в нас у 2015 році. Спочатку це був рух при храмі Благовіщення, зокрема наша молодь, яка зі мною їздила і згортувалася, найбільше на наших літніх таборах. Одного разу до їх проведення ми залучили також військових, які були з нами та допомагали підтримувати порядок. Діти дуже з ними здружилися. Якось, навідавшись до нас в гості на парафію, вони запропонували нам створити якусь свою організацію або чоту. Нас тоді було 25 чоловік. Пам’ятаю, що ми тоді сиділи в парку, і вони пропонувати свої ідеї та ділилися баченням майбутньої організації. Так як в мене був позивний на фронті «Апостол», вони вирішили, що це буде «Апостольська Чота». І так з «Апостольської Чоти», такої маленької, яка нараховувала лише 25 чоловік, ми виросли в громадську організацію, де вже є понад 250 людей, які дійсно активно працюють. Маємо різні напрямки розвитку: займаємося спортом, створено ансамбль та соціальний відділ, де ми допомагаємо малозабезпеченим сім’ям та піклуємося самотніми людьми похилого віку, вшановуємо пам’ять Героїв України, вивчаємо історію рідного краю, їздимо в табори та проводимо вишколи навіть випускаємо свою щомісячну газету «Апостольська Чота. Вісник». Тобто, діяльність нашої організації є такою широкою, тому що ми хотіли і зібрали все те, що було позитивним і найкращим в таких організаціях: Пласт, Сокіл, Тризуб та інших. Так сформувалася наша організація.

Як у Вас з’явилася ідея зняти фільм «Незламні» та що Вас надихнуло?

В нашому місті є пам’ятник, монумент (це такий барельєф, поставлений біля районної ради) в честь героїв з ОУН Біласа, Данилишина, Старика та Березинського. На запрошення місцевої влади ми приходимо туди 30 листопада у день роковин експропріації на Городоцьку пошту для того, щоб помолитися панахиду за наших воїнів, що загинули. Я захоплювався їхнім героїзм та великою любов до України, тому що розумів, що це були молоді хлопці, які мали там 20-25 років. Вони були з багатих перспективних родин, високоосвічені. Мене дуже вразило те, що молоді воїни, все ж таки, покинули все і пішли для того, щоб боронити свою країну. Коли почалася «пацифікація», вони не хотіли, щоб хтось принижував гідність українського народу. Справді, це були важкі та буремні часи для нашого народу. Я бачив, що більшість людей, які є навколо, не розуміли кому поставлений цей пам’ятник. Не розуміли! Їм здавалося, що тоді це був звичайний напад, адже всюди були якісь «боївки». Так хтось у лісі стрілявся, хтось – у місті, а хтось вирішив просто напасти на пошту. Та жертовна смерть цих хлопців, насправді, була великим чином, тому що сколихнула тоді не тільки всю країну, але й цілу Європу. Коли їх повісили, по всій Галичині дзвонили дзвонами. Зловивши тих хлопців, поляки думали, що ця поразка посприяє придушенню того повстання. Вони очікували, що повстанці перелякаються і перестануть робити свої акції та експропріації. А воно викликало, навпаки, зворотній рух і вчинилося так, що почали в ОУН записуватися дуже багато молодих патріотів. Рух визвольної боротьби набрав шалених обертів.

І нам хотілося це висвітлити. Одного разу, коли ми з нашими молодими патріотами верталися від того пам’ятника, з’явилася ідея зняти фільм. Проте ми розуміли, що це великі затрати і ми не маємо взагалі розуміння як це реалізувати. Надіялися, що колись, можливо, знайдемо людей, які нам зможуть допомогти зібрати кошти і якась кіностудія зніме цей короткий уривок, хоча би для того, щоб ми могли показати це людям.

Отче, скажіть, будь ласка, чи Ви маєте якусь освіту чи попередній досвід у ділянці кінематографа?

Досвід у мене повністю нульовий, тому що я ніколи не вивчав режисерської справи. Та навіть не студіював віртуально якісь уроки режисури. В нас було бажання і відчуття того, що треба цей фільм зробити. Коли почала діяти організація, ми зняли кілька коротеньких роликів. В цей час розпочалася російсько-українська війна і ми зробили ролик на підтримку полонених, котрі є в Росії. Це був такий собі художній ролик, коротенький, який також показали на телебаченні. Фільм про Біласа та Данилишина ми відклали на дальню поличку. Після того, як ми зняли кліп «Повстанська коляда», то зрозуміли, що дійсно маємо якийсь хист, розуміння тієї справи, можливо, й талант. Закопувати його точно не збиралися. Тож вирішили зняти ще один такий ролик, але, тепер власне про Біласа і Данилишина. З самого початку ми думали, що це буде виключно проект для інтернету, тривалістю до десяти хвилин максимум. За один вечір ми сіли та написали синопсис. Він був не дуже великий. Шукаючи фінансування, ми взяли участь у конкурсі на підтримку регіонального кіноматографа, що проводила Львівська обласна адміністрація. Ми подали свій проект та ввійшли в десятку і отримали 15 000 грн. Написали з кіно командою нашої організації «Апостольска Чота» сценарій. Кожного дня збиралися, розбудовували різні сцени і так з десяти хвилин у нас фільм вийшов на п’ятдесят. Поступово ми вчилися: було підібрано і гаферів, і костюмерів, і гримерів… Всі вони були нашими парафіянами, учасниками нашої організації, людьми, які просто мають якусь свою справу, але вирішили також себе спробувати в кіно і їм це вдалося.

Чи долучалися члени «Апостольської Чоти» до зйомок фільму «Незламні»? Якщо так, то яку роль вони відігравали?

У нас вся молодь була залучена до цього фільму. Ті, хто не були задіяні у самих зйомках, допомагали нам в технічному аспекті: чи привозити апаратуру, чи розставляти світло. А деколи, коли ми в селі знімали, вони допомагали перекрити дорогу, щоб на майданчик ніхто не потрапив. Інші, старші учасники, спробували себе як актори другого плану, знявшись у різних епізодах. Кілька людей виконали головні ролі в цьому фільмі. Хоч його ми зняли своїми силами, заплативши лише 90 000 грн. за його виготовлення, які нам пожертвували багато людей доброї волі. Постпродакшином займалася студія «NORD», яка належить Тарасу Дроню – це є люди-професіонали, які за собою мають вже і фільмів багато, і зробили нам, до речі, хорошу знижку.

В чому Ви бачите особливість цього фільму?

Цей фільм дуже гарно відображає християнські цінності. Тут показано любов до своєї країни, до свого ближнього, до своїх друзів. Ми мали велике бажання наголосити людям не так на мистецькі цінності фільму, який ми створили, чи на спецефекти, які ми використовували, а на мораль тієї історії, на саму ідею, щоб люди, котрі дивитимуться, розуміли та могли оцінити ціну незалежності України, яку ми отримали. Ці хлопці для нас вибороли свободу, а нашим завданням тепер є виховувати Україну, починаючи з молоді. Формувати сильну соборну християнську державу. Власне із цим закликом ми хотіли звернутися до людей.

Розкажіть нам про прем’єру фільму. Яким чином він може вплинути на суспільство?

Прем’єрний показ був для нас дуже великою несподіванкою, тому що спочатку ми хотіли цей фільм поширити лише в інтернеті. Але тоді побачили, що ми зробили дійсно велику працю, адже хронометраж фільму мало не досягнув позначки в один метр (забракло лиш 9 хв), тоді вирішили показати його на широкому екрані. Ми сподівалися, що в Городку прийде багато людей, адже лише звідти було залучено понад 120 акторів. Це був справжній фурор. Люди приходили за півтори години до початку та займали місця. За десять хвилин до початку зал вже був переповненим. Всі охочі подивитися фільм не вмістилися  в кінозалі – хтось стояв у проході, в коридорах та у фоє. Тож ми зробили оголошення в соціальних мережах, що відбудеться ще один показ на днях та кілька у червні. Тобто, ми провели три прем’єрні покази. Кожного разу зал був переповненим. Пізніше нас почали запрошувати в інші міста. Мали в Трускавці показ, де була також повна зала глядачів. Дуже гарно нас прийняли в Пустомитах. За сприяння Львівської обласної адміністрації нам вдалося організовувати два покази у Львові: у «Планета Кіно» у Форумі де запрошення були роздані далеко наперед і швидко розійшлися та у «Кіноцентрі» на вул. Володимира Великого, де також було переповнення глядачів.

Чи можливе продовження Вашої діяльності у ділянці кінематографа?

Вже зараз я маю запрошення зніматися і долучитися до зйомок повнометражного патріотичного фільму у жанрі психологічної драми. Буду старатися у міру сил, адже знаю скільки мені часу, і сили, і здоров’я відняв цей фільм «Незламні». Крім того, в мене також є велика парафія, де треба виконувати функції священника, плюс того ще функція капелана військового. Дійсно, знімати фільм – це означає повністю присвятити себе цій справі, тому що зараз зі своїми ініціативами на таких волонтерських умовах знімати фільм є надзвичайно тяжко. Постійно треба десь бути, щось шукати, купляти, реалізовувати, домовлятися. Тому, я зможу хіба долучитися до того патріотичного фільму як другий оператор, можливо. Також ми маємо ще кілька ідей, які ми хочемо втілити в життя. В майбутньому не бачу себе як кінорежисера, тому що для цього треба мати шалені фінансові надходження, виплачувати людям зарплату. Наші актори (вони ж звичайні хлопці, особливо ті, що в нас виконували головні ролі) навчаються на театральному факультеті у Львові, або ж в театрі працюють. Вони мають свої репетиції, свої виступи, але ми повинні були їх також долучати. Ми шукали такі оптимальні, компромісні дні, години, щоб їх разом зібрати. Це є десять осіб, які проживають в зовсім різних місцях, працюють на різних посадах, роботах. Це було реально дуже важко.

Чим, на Вашу думку, є кіно в житті християнина?

Кіно в житті християнина – це є відчуття і бажання бачити. Воно не змінилося від початку християнства зовсім. Недавно ми переживали Томину неділю, де апостол Тома казав, що поки не побачить – не повірить. Тобто, йому не треба було, щоб апостоли збирали конференцію і розказували про Христа, що Він дійсно воскрес, чи Писання, яке вони могли йому написати. Він просто хотів побачити Його. І от почуття того «хочу побачити» залишилося, так само актуальним і дотепер. Люди хочуть просто бачити. Їм так легше сприймається. Звичайно, що наш християнський світ, духовенство має також використовувати фільми, як пропаганду моральних цінностей та як простір, на якому ми можемо також катехизувати.

З власного досвіду знаю, як на мене вплинув фільм Мела Гібсона «Страсті Христові». Незважаючи на те, що я його вже бачив і, навіть, не пам’ятаю скільки років мені було тоді та де і за яких обставин я його дивися, але все ж я досі добре пам’ятаю моменти з того фільму. Навіть зараз, коли проходжу Хресну дорогу в себе на парафії і доходжу до стації, де розпинають Христа, то в той момент я згадую, як Його поклали на хрест і Його рука не діставала до того отвору на рамені. Тоді один з воїнів зав’язав Йому руку шнуром і вирвав її повністю з суглоба, щоб прибити Його до хреста. Відчуття того терпіння Ісуса передалося мені через фільм. І так само я зрозумів, що ті діти чи дорослі люди можуть не знати своєї історії докладно, та коли вони почують про боротьбу, коли вони почують ті прізвища – Білас, Данилишин – хоча б матимуть в уяві ту відданість, боротьбу і трагізм українського народу.

Яким чином, на Вашу думку, можна проповідувати за допомогою кіно і як правильно це робити?

Потрібно максимально долучатися добрим християнам до створення фільмів, тому що цей простір заповнюється кожного дня такими кінострічками, які людині не варто бачити. Тут християни втрачають момент, щоб євангелізувати, і привертати увагу до правдивих християнських цінностей. Тому, я думаю, що добре б було, якби дійсно в нас у різних християнських організаціях, спільнотах, так само і як у вас, у Семінарії, є журнал «Пізнай правду», так само, щоб цей медіа-простір був наповнений християнським життям і християнськими журналами, газетами, фільмами, піснями. Також, патріотичними моментами, що протягом цілої історії формувало нас як націю. Ми зробили цей фільм недовгим, для того, щоб його можна було б показувати в школі, наприклад, на уроці, тому що про історію визвольного руху в нас надзвичайно мало написано. Ми маємо тепер можливість це компенсувати.

Що Ви можете побажати нашим читачам?

Хочу побажати тільки одного – читати, бо яким би не було корисне кіно для людини, але читання більше розвиває. Тому, побільше читайте книжок, журналів, преси, щоб збагачувати свій словниковий запас і паралельно з цим час від часу дивіться фільми.

Отче, дякую за таку розмову, за такий гарний виклад, будемо очікувати на подальшу співпрацю.

Католицький часопис
“Пізнай правду”