Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського у день свята Вознесіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа 10 червня 2021 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри! Празник Вознесіння нагадує нам про відхід Спасителя на небеса до Отця. Але не тільки. Це свято має в собі одну особливість. В ньому звучить пропозиція відійти, звільнити місце, відступити. Сповнивши своє послання, Ісус відходить і звільняє місце для Святого Духа. Це нам зрозуміло, бо Син і Дух творять з Отцем Трійцю рівних Осіб, єдиносущних Божественною Природою. Але те, що Ісус йде до Отця і поступається та звільняє місце для місії своїм апостолам, а одночасно і нам, слабким людям – щось виняткове.

Місію спасіння людства відтепер довірено апостолам, та на них заснованій Христовій Церкві, котра відповідає за те, як вносити у майбутнє історії здійснення Христового послання. Господь навчив апостолів всього, що потребували знати, дав їм свою владу і силу, та запевнив, що отримають повноту благодаті вилиттям Святого Духа. Від тепер все буде залежати від їх вірогідного свідчення про Христа перед світом.

Іноді ми думаємо, що Господь Бог є перфекціоністом, який не толерує жодних помилок та недоліків. Та це не так. Якби Господь цього хотів, то міцно тримав би все у своїх руках. Однак Він передав все нам, об’єднаним вірою у спільноту Церкви людям, яким властиво помилятися. Тому Господь не очікує, що ми будемо ідеальними, але сподівається на наші зусилля та добру волю.

Божа довіра є для нас джерелом доброї впевненості, яка відкриває для нас майбутнє: Господь Бог розраховує на кожного з нас. Незважаючи на наші помилки та гріхи, ми є тими, на кого Господь покладається, чи до кінця, свідомо потребує. Він очікує, що ми продовжимо здійснення Його планів у історії і запевнює нам успіх своєю присутністю.

Відповіддю на Божу довіру є наша відповідальність. Ми відповідаємо за те, як місія буде розвиватися та у якому напрямку йти. Від кожного з нас залежить, чи ми Божі очікування оправдаємо, чи не оправдаємо.

Отже, з одного боку, це велика радість: Господь Бог розраховує на кожного нас і немає нікого, хто був би виключений з цього плану. З іншого боку, його довіра очікує нашої відповідальності. Ми маємо причину радіти першому лише коли приймемо друге. Тому нам даний Дух істини та Утішитель, щоб ми у світі відповідально та вірогідно проголошувати Євангеліє надії, до якої ми покликані, бо цей святковий день говорить нам, що сенсом людського життя є зустріч в небі лицем до лиця з нашим Небесним Отцем.

З Оливної гори Ісус вознісся на небо. Де є небо, яке нам заповів у спадок Христос, і від якого залежить наше вічне щастя? Хтось вважає, що небо, де перебуває Христос, є далеко, і що між Його небом та нашою землею існує величезна прірва, бо ​​це дві абсолютно різні, далекі реальності.

Та Ісус своїм життям проклав нам дорогу до неба, щоб єдність з Богом стала дійсністю в часі нашого земного життя. Він відмовився від присутності на одному місці у світі, бо хотів бути близьким до всіх людей упродовж усієї історії. Тому перед Вознесінням запевнив це словами: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку», «щоб і ви були там, де буду я».

Зміст Христових слів полягає в тому, що людям не потрібно шукати неба далеко від землі, або щастя аж після смерті. Щастя знаходять поруч, на землі під нашими ногами, а небо ще ближче, бо воно в наших серцях. Справа лише у тому, чи ми хочемо з Христом там зустрітися. А Він там є, бо це Він створив кожне людське серці. Просто його від нас часто скриває хмара нестабільності, різних людських слабкостей, пороків, а передовсім гріхів.

Якщо людина хоче розвіяти цю хмару, вона ніколи не буде шукати Христа далеко, але об’явить Його у своєму життя і бути щасливою незалежно від того, в якій ситуації вона є. І навіть більше. Якби грішник опинився б між святими, він би не збагнув, що є в небі, бо несе своє пекло в собі. А якщо праведник, сповнений Божою любов’ю, раптом опинився б серед проклятих, він не пізнає, що є у пеклі, бо його серце переповнене радістю вічного життя.

Не треба шукати неба вгорі і пекла внизу. Небо в людському серці, як і пекло. Людина, яка несе Христа у своєму серці, завжди буде жити щасливим життям у світлі Божого лиця.

У своїй Архиєрейській молитві Ісус сказав: «Отче… не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого». Тому вознесінням Ісус не спонукує нас мріяти про фізичне звільнення з цього світу. Він хоче пробудити в нас бажання неба, яке є не місцем, але величчю Бога і Його присутністю у серцях праведників. Господь здобув нам вічне життя, яке ми можемо започаткувати зараз. І все, що нам потрібно, – це праведно жити задля осягнення вічної єдності з Богом у Його Небесному Царстві.

Сьогодні розпочинаємо час, котрий у Церкві називаємо Декадою місійності. Щороку від Вознесіння до Зіслання Святого Духа, Церква в особливий спосіб наголошує на посланні, котре Христос залишив для своїх учнів і для цілої Церкви – звіщати Євангеліє, Радісну Звістку про те що з нами є Бог. А цього року, особливим способом наголошуємо на посланні і ролі родини, яка є будівничою клітиною людського і церковного суспільства, котра є Богом закладеною інституцією, ще перед тим, як Христом була закладена його Церква. Тому родина має виняткове значення у Церкві. І цей час епідемії, ізоляції особливо показав, яким діамантом є християнська родина у всьому створінні. Бо якщо у християнській родині бракує Божого Слова, бракує відваги жити вірою і свідчити про віру, це відбивається на всьому людському суспільстві катастрофою. Християнська родина покликана бути місійним потенціалом цілої Церкви. Можемо в Церкві робити дуже багато – катехизувати, готувати до Причастя, сповідати, але коли в родині не моляться, коли в родині бракує голосу Божого, читання Божого Слова, коли в родині бракує доброго, святого прикладу життя, свідчення віри – все, що б ми хотіли робити ніколи не буде системним і не буде творити атмосферу в суспільстві. І це покликання родини є винятково важливим, бо якщо родина про своє покликання забуде – станеться щось зворотнє: насильство у родині, розлучення, сироти при живих батьках, і це виховає цілі покоління, які будуть не здатні закласти власну родину, бо їм бракуватиме досвіду життя в любові, в мирі, в злагоді, в компромісі, у взаємообдаруванні, якими має давати свідоцтво родина.

Ми боїмося дуже багатьох зовнішніх ворогів: хворіб, катастроф, економічних криз, але за ці десять днів маємо усвідомити, що те, за що маємо переживати набільше – це те, щоб наші родини були християнськими, щоб дух місійності, котрий не полягає в тому, щоб їхати в африканські країни, але дух місійності як відповідальності за своє особисте християнське покликання народився у наших серцях відповідальним відношенням у наших родинах. Спільними молитвами, взаєморозумінням і дбанням про духовне, а не лише матеріальне, щоб ми вміли взаємно дарувати себе Богові в родині. Хай ці десять днів стануть для кожного з нас особливим часом переосмислення своєї ролі в родині, переосмислення ролі родини для нас. Щоб передусім у родині ми навчилися бути любленими і любити, бо це найдосконаліший клас у школі нашого стосунку з Богом – відчути себе любленими Богом і вміти цю любов передати іншим. Амінь. Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський