Слово Преосвященного владики Тараса, Єпарха Стрийського, виголошене 28 травня 2020 року, в день свята Вознесіння Господнього, в часі Божественної Літургії у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Вознесися на небеса Боже, і по всій землі слава твоя.

Вознесіння Господнє є однією з правд нашої віри. Воно є безумовно теж одним з найважливіших моментів, які пережили апостоли утверджуючись у своєму посланні. Сорок днів після свого воскресіння Ісус попрощався зі своїми апостолами і вознісся на небо, до дому свого Отця. У Діяннях Апостолів два мужі у ​​білій одежі запитують апостолів: «Мужі Галілейські, чого стоїте дивлячись на небо?”

Дивитися туди, куди прямуємо, розпізнати місце призначення своєї подорожі – є правильно. Але цього замало. Бігун, який просто дивиться на ціль, її не досягне. Для цього потрібно подолати відстань, яка знаходиться між ними та метою. А це вимагає самозречення, жертовності, великих зусиль в подоланні труднощів.

Ісус бажав, щоб апостоли правильно зрозуміли подію закінчення його перебування на землі. Вознесіння Ісуса до Отця мало стати для них об’явленням таїнства віри. Якби він раптово зник, це напевно не допомогло б їм у наступній місії. Тому Ісус готував їх до того, що його Вознесіння до Отця не буде для них втратою, але стане початком нової епохи Святого Духа та новим способом продовженням перебування Христа в історії людства. Власне це мало надихати апостолів на співпрацю зі Святим Духом у розбудові Христової Церкви та служінню Євангелію.

Христос дав їм послання бути його свідками «аж до краю землі» та «знявся угору, і хмара взяла його з-перед їхніх очей». Хмара завжди означала присутність Бога. Це те, що пережив Мойсей на горі Синай або Ісус при своєму Преображенні. При Вознесінні Ісуса це вказувало на особисту діяльність Бога Отця. Тому, коли Христос зник у хмарі, апостоли знали, що він повернувся та перебуває у єдності з Богом.

Вознесінням Ісус повернувся до Отця та перебуває у його славі як людина: він, як Богочоловік, своїм прославленим людським тілом вступив у Таїнство життя Триєдиного Бога. В той же час Ісус не покинув цей світ, але запевнив апостолів, що буде перебуватиме з ними по всі дні до кінця світу, котрий заникне коли він знову прийде. Тому у Вознесінні Ісуса відкривається правда про призначення людини: що власним місцем для людства є не ця земля чи навіть всесвіт, але перебування з Богом у таїнстві буття його Природи, у якій через Христа є всім нам приготоване місце. В ньому є запевнення надії, що ті, хто належить Христу, так само належать Богові. Остаточне завершення цього радісного пізнання буде при нашому воскресінні, коли ми теж прийдемо до Отця зі своїм прославленим тілом.

До того часу ми будемо жити на цій землі, як місці вигнання та тимчасового побуту, хоча, завдяки Воскресінню і Вознесінню Ісуса, ми вже пов’язані з небом. Бог нас, мертвих нашими гріхами, полюбив та оживив разом із Христом. Він воскресив нас разом із своїм Єдинородним Сином і дав нам місце на небі. Ми, його створіння, створені у Христі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми, прямуючи дорогою земного життя, їх чинили. (пор. Еф. 2.4-10) Таке життя з добрих діл є пов’язане з труднощами і болями. Але саме в них ми маємо переживати наш зв’язок із Христом,: вони є знамення, що ми належимо до неба.

Наслідком Христового Вознесіння є також те, що ми завжди будемо почуватися чужими у цьому світі. Тим, що ми вже тут на землі належимо до Бога, стаємо чужими для цього мінливого світу. Тому терпимо та страждаємо, бо перебуваємо у середовищі, яке є нам непритаманне. Ісус часто говорив, що його учні, які перебувають у світі, будуть зносити різні страждання. Ті, що хочуть бути такими, як усі, або як ті, що живуть без Бога, руйнують свою приналежність до неба.

Однак терпіння в цьому світі, яких ніхто уникнути не може, стають для нас шляхом уподібнення до Спасителя, коли зберігаючи у серці радість з нашого вибору до неба, будемо дбати про спасіння інших. Подібно як апостоли, котрі не затримали для себе багатство досвіду та пізнання правди, яку вони отримали від перебування з Христом. Послання, яке дав Спаситель перед своїм Вознесінням, звіщати Євангеліє спасіння всьому світу, стосується кожного з нас: ми покликані бути апостолами у нашому світі.

Люди бояться смерті. Вони не знають, що їх чекає, чи не чекає після смерті. Вони вдаються до інших релігій та окультних практик, намагаючись якимсь чином запевнити собі контроль над своїм майбутнім. Замість того, щоб думати про Бога та вічність, вони обманюють самих себе своєю гордістю та зарозумілістю, або втікають від відповідальності за власне спасіння до різних світоглядних мудрувань та пошуків інопланетних цивілізацій чи паралельних світів. Є того всього достатньо у житті людства, де продовжує панувати пітьма безбожності, до якої ми можемо внести світло своєї віри та свідчення. Це не завжди означає, що люди відразу повірять та навернуться. Однак ми можемо принаймні запропонувати їм альтернативу. Зрештою, людина завжди якимось чином впливає на світ своїм існуванням, добре чи погано. Ми повинні намагатися зробити все, щоб наше існування як християн, було як найбільш красномовним та зрозумілим.

Апостоли зрозуміли слова сказані їм Ангелами. Їх Учитель вознісся, щоб майбутній простір історії спасіння ввірити до їх рук, зробити їх знаряддям Святого Духа, який наповнює життям все створіння. Тому вони не просто дивилися в небо. Вони черпали звідти натхнення для проповіді Євангелія, силу перетворити Євангеліє у своє життя. Їх життєписи це стверджують. Вони залишилися вірними посланню свого Учителя і Спасителя на все життя аж до смерті, і то мученицької. Тепер вони радіють з Ним у небесній славі. Тому дивлячись на мету нашого життя, мету нашої земної подорожі, не будемо пасивними чи скритими християнами. Вся цінність людського земного життя є у багатстві дару спасіння, дару, який примножуємо проповідуючи Євангеліє, роблячи його змістом свідчення свого життя, та очікуючи другого і славного Христового приходу. Тоді будемо в змозі радіти разом з апостолами та святими тому всьому, що Бог приготував для тих, хто любить його. Амінь.