Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського у 27-му Неділю по Зісланні Святого Духа, Неділю Праотців, 26 грудня 2021 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо неділю святих Праотців, починаючи від Адама, всіх тих, хто випередили історично, а нас приготували на прихід Христа. Стосунки між ними і Богом були не такі вже прості. І сьогоднішня притча, до певної міри, цей історичний мотив намагається виразити, але не тільки. Має вона багато чого сказати і для нас. Отже, один чоловік приготував вечерю і наперед послав запрошення вибраним гостям. Та коли вже все було готове, запрошені почали відмовлятися і виправдовуватися, пояснюючи чому не можуть прийти.

Зазвичай, запрошені радо йдуть на гостину. Проте, у цій вечері трьом запрошеним щось дуже не сподобалось. Один сказав, що мусить оглянути поле, яке купив. Він почувається солідним власником, який є задоволений успіхом і не хоче марнувати час на гостини. Самодостатній, багатий, задоволений, почуває себе паном всього, що має. Впізнаємо?

Інший придбав п’ять пар волів. Він зосередився на торгівлі, тому задля своїх важливих справ знехтував і запрошенням, і господарем. Не мав часу. Це другий тип людей, котрі в неділю мають поїхати на полювання, на рибалку, в подорож, на задоволення свого хобі. Людина динамічна, котра має дуже багато зацікавленостей всім, але не Богом. Впізнаємо?

Останній виправдовувався тим, що одружився і не може прийти. Звичайно, міг би прийти на вечерю з дружиною, але вважає за краще вирішити свої родинні справи і спокійно насолоджуватися своїм новим щастям. Нема часу, бо є час на родину, дітей, виїхати кудись на природу, на річку. Впізнаєте?

Загалом, усі троє воліли віддати перевагу своїм інтересам замість того, щоб піти на гостину. До того ж, усі запрошені, без огляду на стан, були для господаря дуже важливими і мали в його очах однакову гідність. А цим трьом, як особам котрі знають собі ціну, такий підхід суперечив їх самолюбному прагненню, бути якщо не центром всього, то принаймні в центрі всього. Зрештою, в них закралася підозра, що не все так просто, і за запрошення, можливо, прийдеться ще віддячувати. І взагалі, чи будуть вони мати з того, що прийдуть на гостину якусь користь. Якби тим покликаним сказали, що на гостині будуть двоє-троє іноземців, які прийдуть і запропонують їм вигідні контракти, вони б напевно не відмовилися. Тому їх вибачення було лише ввічливою формою відмови, яка по суті, була зневагою господаря. Важко визнати гідним уваги щире та гостинне запрошення тому, хто крутиться навколо себе і не має горизонту, бо є горизонтом сам у собі.

Насправді запрошених відмовляв прийти на гостину страх. Вони не розуміли чим і за що заслужили таку увагу до себе. Подібно є і з нашими стосунками до Бога. Ми боїмося Божої щедрості, яка є настільки великою, що в це важко повірити. Ми б радше воліли володіти тим, що будь-яким способом здобули самі, головне, щоб ми нікому нічого не були винні. Життєвий досвід підказує нам, що коли пропонується занадто багато, навіть святий може засумніватися: у цьому є щось підозріле. Тож, коли Боже слово запрошує нас до участі в гостині Його щедрості, вважатимемо за краще у це не вв’язуватися. Хтозна, які з того виникнуть наслідки та зобов’язання.

Ми є більш впевненими щодо своїх гріхів. Знаємо межі своїх можливостей, почуваємося немов “удома”. А тут потрібно вийти зі “свого дому” і йти разом з іншими, на приготовану Богом гостину. Від цього стає страшно: а що за це ми будемо Йому винні, що Він вимагатиме взамін?

Десь на задвірках нашої свідомості є прихований цей страх. Він моделює наші вчинки, щоб в них не було чогось забагато. Ми є греко-католики? Так, але не занадто. Ми довіряємо Богові? Так, але не надто дуже. Ми не маємо відваги дати Богові більше свого життя, ніж повинно бути, а завжди бодай щось хочемо тримати собі.  Це «не надто дуже» позначає наше життя, робить нас лицемірними прагматиками. Ми черствіємо, а тому в День Господній, у храмах повно вільних місць.

Ще одна річ змушує нас задуматися. Коли слуга повідомив пана про відмову гостей, він розгнівався, що його зневажили і послав слугу привести всіх жебраків і калік з майданів та вулиць міста. А коли ще залишилося місце, то сказав усіх, кого стріне примусити прийти на гостину. Не раз Господь мусить до нас звертатися рішучо: мовою злигоднів та різних, випробувань. Наказує як у притчі, заставляє увійти, щоб Його дім наповнився. Каже, вечерю я приготував для вас, і не ви, але спільнота зі мною за столом визначатиме вашу гідність.

Бог завжди діє з мотиву щедрості. Ця правда змушує наше серце повірити, що Бог є безкорисливий, що Божий дар є безкоштовний, його неможливо “купити”, але лише з вдячністю прийняти. Спасіння є благодаттю, призначеною виключно для нас. Його причиною є безкорисна та незбагненно щедра Божа любов. Сумніви щодо цього родять тривогу, бо це абсолютно заперечує значення наших власних заслуг. Та участь у своєму Царстві Бог дає нам не взамін за щось, але даром.

Святість і спасіння є для нас безкоштовними. Ісус заплатив за все це своїм пониженням та смертю на хресті. В Ньому об’явилася неймовірна Божа щедрість. Розп’яття, на яке дивимося, є немовби квитком на Господню гостину. Звичайно, можемо сказати: «Господи, куди нам, ми стільки наробили, стільки нагрішили». Та зараз запрошуються всі, і ніхто не може виправдовуватися «я поганий, я не можу». Ні. Саме тому, що ти поганий, Господь особливо радісно чекає на тебе!

Є багато таких, що сьогодні ввічливо відмовляються, не вірять у безкорисність тому, що самі не є безкорисливими. Та лише той, хто прийме запрошення Ісуса, увійде в Царство Боже… Так, Господь добрий і милосердний, але Він і справедливий. І якщо хтось закриває зсередини перед Ісусом двері свого серця, Він не буде в них вдиратися, бо поважає свободу кожного. Тому, нам не потрібно шукати виправдань за все, що трапилося у нашому житті колись, а просто відкрити вуха свого серця і йти за голосом Слова, яке кличе нас на велику гостину, яку для нас готує сам Бог. Кожне виправдання за відсутність вже є промовленим самозвинуваченням на Страшному суді, бо воно означає, що ми ставимо щось на перше місце перед Богом у своєму житті. Бог – навпаки, ставить на перше місце кожного з нас. Амінь

Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський