Проповідь Преосвященного владики Тараса, єпарха Стрийського у Світлий вівторок  26 квітня 2022 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа Амінь!
Христос Воскрес!

Сьогодні третій день Великодніх свят, святкування завершуються, але Пасха триває. Пасха як перехід зі смерті до нового життя. Сьогоднішнє Євангеліє і наше життя є дуже подібні, буквально в деталях. Двоє учнів Христових, один з них правдоподібно сам Лука, а другий – Клеопа, втікають з Єрусалиму, тому що бояться, щоб їх не переслідував Синедріон, який розіп’яв їхнього Учителя, щоб, як тепер кажуть, не зробили “зачистку” усіх послідовників Христа. Тому втікають. По дорозі вони дискутують як це сталося, перебирають в пам’яті, висловлюють все те, що вони прожили впродовж якогось часу, трьох років, коли йшли за Христом. Висловлюють свої очікування, сподівання і знову кажуть, що все вмерло. А тут, їм трапляється подорожній, ніби не з цього світу, який нічого не знає – вони мусять йому все розказати! Як вони очікували, що Ісус з Назарету буде Месією, спасителем Ізраїля, але всі їх очікування розбилися на Голгофі на хресті. Правда, коли жінки пішли першого дня тижня до гробу, щоб знайти його тіло, але не знайшли. Одним словом, йдуть і несуть з собою все своє минуле, всі вже перекреслені історією очікування та сподівання. В кінці кінців, вони йдуть і шукають Ісусове тіло, а треба було шукати особу. І тоді, ключова фраза Христа, “Хіба Христові не потрібно було так терпіти, щоб увійти у свою славу?”. Тоді вони його впізнали при ламанні хліба. Але Він їм відкривав, роз’яснював, говорив про зміст Божого плану, старався їм пояснити чому поступав Господь з Христом так, а не інакше. Вони це збагнули тільки при ламанні хліба, котре є символом себевіддання Бога людині. Беззаперечного, цілковитого, але не дарування Богом чогось, не просто пошук тіла, але має бути пошук особи. Тому що Христос, при ламанні хліба на Тайній вечері, тепер у Євхаристії, дає себе як особа.

А тепер, зрозуміймо, яке воно актуальне і для нашого часу. Бо ми можемо собі аналізувати і далеку, і недалеку історію нашого народу, якщо взяти зріз історичний, завжди куди не потрапимо, закінчувалося все розчаруванням. Тому що ніколи не було так, як хотіли ми. Постійно щось було не так. І постійно ми подумки, так би мовити, втікали зі свого вимріяного “Єрусалиму” до реальності з наріканням, розчаруванням і вічними питаннями, як апостоли “а ми хотіли”, “а ми думали”, а вийшло зовсім інакше. І сьогодні оцей час війни, є часом очищення наших очікувань. Каже Господь: “Хіба не треба було Христові так терпіти, щоб увійти у свою славу?”. Під словом терпіння можемо собі уявити хрест, можемо уявити собі біль і смерть, але, як я говорив, святкування закінчуються, а Пасха продовжується. Вона продовжується в тому, що ми виходимо від свого старого очікування до нового. Це процес вмирання старої людини, і зустрічі з Воскреслим Христом нового українця – воскреслого з минулого до життя з Богом. Того українця, народу і християнина, який не шукає щось: тіло, гріб, а шукає зустрічі з особою Христа, котрий йде перед нами, торує нам дорогу, вчить нас прийняти за свою Його долю. Тому, що в тих стражданнях і болях мусить померти наше нещасне, нашим розумом і нашими мріями витужене, але наше, не Боже – майбутнє.

А тому є так важлива сьогодні віра. Віра в особу Христа, особу Спасителя Воскреслого, котрий своє Воскресіння нам приготував не тільки в майбутньому після смерті фізичної, а готує його тут і зараз як воскресіння зі смерті, яку ми собі вже історично, через гріхи, невірство, лицемірство і інші пороки, котрі руйнують суспільство, вже поставили в гріб. Лишімо минуле у гробі історії, а встаньмо як новий народ з Христом, котрий нас веде вперед, у майбуття, котре не ми, а Він творить. А нам треба лише Йому довіряти і дати себе вести і йти за Ним як за особою і приймати його у своїй вірі як особу, не з абстракцією, не з формалізмом, не з чимось, що стає десятим в нашому житті, те що ми називаємо релігійність, релігійні практики, релігійне життя. Бо це є щось, що без особи можна назвати мертвим.

Віра, молитва, Євхаристія як зустріч з живим Богом, котрий для того, щоб ми Його могли збагнути і не боялися, став людиною і почув життя людини з усіма його трагедіями, аж до смерті, щоб вкінці Воскресінням нам запалити віру в те, що смерть не є кінець. Але вона є необхідна для того, щоб народитися знову з води і Духа, народитися зі смерті минулого, зі смерті своїх очікувань, свого его, свого “хочу”, до того життя, котре належить Богові і котре ми вміємо Йому дарувати без страху за себе, тому що даємо своє життя не в руки когось іншого, але Того, хто є джерелом життя. І власне, наше життя є лише тоді, коли воно черпає свою силу з зустрічі з живим Богом. Інакше життя немає, є просто існування, яке дійсно закінчується смертю тому, що і смерть це не є зупинка, нігіляція існування, а є просто існування без Бога.

Тому, треба було Христові пройти через терпіння, щоб увійти в свою славу. А Христос дорогою каже: візьміть свій хрест і йдіть за мною, зречіться себе самих, зречіться того, що видумала людська фантазія і всякі мрії, замішані на людській гордині. Довірте сьогодні себе, свій народ, свою історію, своє майбутнє в руки Бога. І хоч це болюче, але сьогодні дійсно народжується українська нація, однак вона дійсно буде жити тоді, коли буде жити з Богом і для Бога, котрий задля нас вмер, щоб нам у наших страстях і терпіннях не було самотньо, і воскрес, щоб дати нам гарантію, що в нас є майбутнє, але тільки в Бозі. Амінь. Христос воскрес!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський