Отець Малко Теодор Васильович народився 27 липня 1890 року в селі Ванів Великомостівського району (тепер Шептицький район) Львівської області у сім’ї побожних селян Василя та Анни.
Своє навчання розпочинає у віці семи років, коли у 1897 році батько віддає його на науку до сільської школи у с. Ванів, опісля йде до школи для вступників у гімназію в м. Белз. У 1905 р. вступає до гімназії у м. Перемишль. Далі здобуває освіту у Львівському університеті, на теологічному факультеті, а згодом – у Перемиській духовній семінарії.
У 1918 р. одружується із Калинською Софією, із якою разом виховуватимуть п’ятеро дітей: двох синів ‒ Ярослава та Ореста та трьох доньок – Віру, Надію і Стефанію.
22 травня 1920 р., із рук вл. Йосафата Коциловського, о. Теодор приймає дияконат, а вже 30 травня владика Таїнство Священства у катедральному храмі Різдва Івана Хрестителя в м. Перемишлі. Після того розпочинається його священича місія проповідування Божого слова. Душпастирював у селах Терка, Лопинка, Середниця, Середнє Велике, Монастирець, Волиця (тепер територія Польщі) та Велике Колодно (тепер Сокальсько-Жовківська єпархія). Був деканом Буківського деканату (Польща). Останнім місцем служіння отця стала парафія Пресвятого Серця Христового у с. Березець (тепер Стрийська єпархія).
Для людей о. Теодор був дуже добрим священником, активним, веселої та товариської вдачі, мав дуже гарний голос. Багато спілкувався з людьми, застерігав їх від злих вчинків. О. Малко навчав, як побожно жити і виховувати дітей. Він дуже любив свою церкву і твердив, що вона була, є і буде. Був справжнім пастирем людських душ. Багато повчав, розмовляв з людьми про віру, про Бога, проводив для дітей катехизації.
У 1946р., після ліквідації УГКЦ, о. Малку, як і іншим священникам – запропонували підписати перехід до лона РПЦ. Проте він цього не зробив, оскільки був відданим своїй Церкві. Словами «за віру загину, але її не покину», – подавав надію та добрий приклад своїм парафіянам у часи переслідування.
Відкрито Богослужіння звершував до 20 червня 1947 р., а вже у п’ятницю, на сам день Пресвятого Серця Христового, коли парафіяни святкували храмовий празник, із району приїхали представники державних органів, які замкнули церкву та забрали зі собою ключі, а отцю заборонили проводити відправи.
Недалеко від церкви розташовувалася плебанія, де о. Теодор облаштував одну з кімнат як домашню каплицю. Тут він проводив Служби Божі, виконував різноманітні треби, уділяв Таїнства Покаяння, Євхаристії, Хрещення, Вінчання.
20 листопада, на плебанію передали повідомлення, що отця мають заарештувати. Отримавши такі вісті, він не хотів їхати із села та залишати свою парафію, проте вдалося його таки вмовити виїхати до Львова на деякий час, та на залізничній станції у с. Бучали – отця затримала міліція. Звинувачення були наступними: Отець Малко до 1947 р. священнодіяв як уніатський душпастир у с. Березець, відмовився від приєднання до Православної Церкви; підпільно служив у своєму домі; проводив антирадянську агітацію; відслужив панахиду за вбитих солдат ОУН; тримав у домі релігійну та антирадянську літературу.
У січні 1951 р. суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі у ВТТ терміном на 10 років з обмеженням у правах терміном на 5 років з конфіскацією всьогo майна. Покарання отець відбував у табірному відділення №167 УМВС Рівненської області м. Здолбунів. 31 серпня 1952 року, їмость п. Софія відсилає додому телеграму зі словами, що батько помер. Це сталося 28 липня 1952 р.
У період із 1947 по 1989 рр. храм Пресвятого Серця Христового у селі Березець був зачинений. Незважаючи на це, особливо опісля смерті о. Малка, люди не втрачали віри, ревно молилися, зберігали ті цінності, які у них заклав священник.
23 червня 1992 р., Малко Теодор Васильович був реабілітований прокуратурою України як жертва репресій радянської влади. На основі цієї довідки про реабілітацію, родина отримала дозвіл на перепоховання отця, а вже 13 серпня 1995 р. його урочисто перепоховали біля храму Пресвятого Серця Христового у с. Березець, в часі чого було виявлено, що череп священника був пробитим, хоча він числився як той, хто помер своєї смертю.
Отримавши потужного покровителя для парафії, о. Лаврентій Івасечко, ЧСВВ, що опікувався парафією після виходу із підпілля, разом із парафіянами створили традицію щорічного вшанування пам’яті о. Теодора в останню неділю липня, де молилися панахиду за його душу та слухали пісні та вірші, що парафіяни йому присвячували.
Роздумуючи над словами псалмопівця: «пам’ять про праведника буде вічна» (Пс 112:6), насправді бачимо, що коли людина вибирає Бога і йде за Ним, то її подвиг назавжди закарбується у серцях великої кількості послідовників, що самі братимуть з неї приклад та навчатимуть цього інших.