Проповідь владики Тараса, єпископа Стрийського, в Одинадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, 16 серпня 2026 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у м. Стрию.

Всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогоднішнє євангельське читання торкається однієї з ключових, і можливо найтяжчих для нас, тем Святого Письма. Йдеться про математику милосердя та в’язницю непрощення… Проголошуючи абсолютну необхідність прощення, воно веде теж до порозуміння того, чим прощення є. Це не є забуття або відречення права на щось, що нам справедливо належить.

Прощення є чимось, що відновлює свободу у людських стосунках, зберігає життя та дає йому потугу розвиватися. Але воно є одночасно безпорадне. Уможливлює щоб життя розвивалося як в доброму, так і поганому напрямку. Однак прощення завжди залишається безкорисним даром. І наскільки людина здатна прощати, настільки вона своєю чинністю уподібнюється до Бога.

Петро ставить Ісусові питання, яке звучить дуже побожно і великодушно: «Господи, скільки разів я маю пробачити своєму братові? Сім разів?» Тоді згідно рабинської традиції вершиною милосердя було трикратне прощення. Петро подвоює цю цифру та ще додає бонус. Він чекає на похвалу. Та Ісус збиває його з пантелику: «Сімдесят разів по сім». Це не математичний приклад, а символ нескінченності. Ісус цим каже: «Петре, якщо ти ще рахуєш, то взагалі не зрозумів, що таке прощення». Адже прощення – це не угода, а життєва позиція.

Щоб пояснити це, Ісус розповідає притчу. Слуга винен царю десять тисяч талантів. На той час і багатій людині такий борг було б неможливо сплатити навіть впродовж життя. Це абсолютна неплатоспроможність. Цар, розуміючи це, та побачивши слугу який припав йому до ніг, «зворушений співчуттям», просто списав йому увесь борг.

Великодушність, майже неймовірна для стосунків між людьми, є невід’ємною рисою Бога. Він – не бухгалтер, тому прощає нам не з огляду на те, що ми обіцяємо, часто очевидно неможливе, а тому, що Він милосердний. Кожен із нас є перед Богом таким довжником, і наше існування ґрунтується на дарі Його прощення а не на наших заслугах.

Та кульмінація притчі спочиває в іншому. Той, кому було прощено незмірний довг, зустрічає іншого царського слугу, який винен йому «сто динарів». Це теж не мало, але порівняно з десятьма тисячами талантів виглядає як «дрібні на каву». Слуга, якому було даровано все, починає жорстоко душити собі подібного довжника. Чому? Тому що він прийняв милість лише у свою кишеню, але не впустив її у своє серце. Він забув про власну біду в той момент, коли здобув владу над бідою когось іншого. Ось дзеркало для нашої сучасності: як часто, благаючи «прости нам наші провини, як і ми прощаємо», ми тримаємо образи за якісь дрібнички, тоді як Бог прощає нам «непосильні нам довги»…

Завершення притчі є моторошним. Рішенням царя жорстокий слуга опиняється у руках катів, доки не сплатить всього боргу. Бог не карає людину через свою жорстокість. Він лише поважає її рішення. Для Бога прощення і милосердя – є єдиною моделлю Його відношення до людини в цілому.

Але цей Божий дар не потрібно баналізувати. Якщо хтось вирішить жити у світі суворого права та заслуг, то буде сам суджений за цими законами. Якщо відмовляємося проявляти милосердя до інших, то самі виключаємо себе зі сфери дії прощення. Непрощення – це як пити отруту і сподіватися, що від неї помре інший. Воно є в’язницею, в яку людина замикає себе зсередини.

Прощення – це не почуття. Гнів і біль часто повертаються. Прощення – це рішення не вимагати помсти як відшкодування. Це визнання того, що і ми є тими, кому було даровано безмежно багато. Спробуймо сьогодні задуматися: може і ми в своєму житті досі «сидимо у когось на шиї» за ті його сто динарів? Вже настав час радикально змінити ситуацію – не тому, що інший цього заслуговує, а тому, щоб ми самі почали дихати повітрям Божої свободи.

У світі, котрий є просякнутий так різнорідним злом, у житті, котре прямує невідворотно до близької або лише примарно віддаленої смерті, прощенням нам безумовно запропоноване сопричастя на Божому житті. А разом з цим і покликання до співпраці на Божій чинності у світі, щоб у кінці мати вічне життя у Його Царстві.

Так, прощати не легко, але простити теж не означає забути. Простити не означає ігнорувати зло чи схвалювати беззаконня. Прощення не є байдужістю. Тому прощенням визнаємо, що людина є більшою, ніж її помилки. Прощення дає можливість прощеному почати спочатку. Прощення апелює на людську гідність довжника. Воно відмовляється від помсти бо бажає йому спасіння.

У концентраційному таборі в кишені мертвої дитини знайшли молитву, яка є зразком прощення і милосердя: «Пом’яни, Господи, не лише добрих чоловіків і жінок, але і злих. Але не згадуй страждань, яких вони заподіяли нам. Натомість пом’яни плоди, що народилися в нас внаслідок цих страждань, нашу дружбу, нашу відданість один одному, нашу вірність та мужність, наше милосердя, велич сердець, яка зросла внаслідок цих випробувань. Коли наші гнобителі постануть на суд перед Тобою, нехай добрі плоди, що народилися в нас у цьому місці страждань, стануть їх помилуванням». Не скажу, що таку ж молитву ми зможемо висловити зараз, але може якось збагнемо її конечність для себе, колись, у майбутньому… коли усвідомимо, що прощення є короною нашої Української гідності та величі, а у горнилі нам спричинених страждань утверджувалася наша справжня свобода. Амінь. Слава Ісусу Христу!