Проповідь Преосвященного владики Тараса, Єпископа Стрийського, в день свята найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа–Людинолюбця, 19 червня 2026 року, виголошена в часі Архиєрейської Божественної Літургії в катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Ми живемо у світі, який надзвичайно тисне на нас, вимагаючи високих результатів. Ми постійно чуємо, що маємо бути сильними, успішними, самодостатніми та завжди ефективно діяльними. Та Господь пропонує нам зовсім іншу перспективу. Він не показує нам стиснуті кулаки, суворе обличчя чи список нездійсненних завдань. Він показує нам своє відкрите та чуйне Серце. Серце, яке б’ється для кожного з нас та запрошує на мить зупинитися, зняти свої маски, які ми носимо, і просто вдихнути.

Сьогодні ми святкуємо саму суть Божого буття – Божу любов, яка задля нас стала вразливою, відчутною та людською. Ісус сам відкриває нам, яким є це Його Серце. Він каже: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і смиренний серцем». Щоб ми могли відчути справжню радість життя, яка полягає в любові, потрібно зійти з п’єдесталу зарозумілості, яка нас абсолютизує, і знайти себе в смиренності, яка відновлює нашу справжню гідність.

Тихість і смиренність сьогодні, можливо, виглядають як слабкість, але в Ісуса вони є найбільшою силою у світі. Це сила любові, яка не нав’язується насильством, яка не принижує, а зціляє. Його Серце тихе й смиренне. Смирення є транзитною чеснотою, якою свобода зростає до досконалості та повністю трансформується у безумовну любов. Тиша в Ісусовому розумінні не означає слабкість, а величезну внутрішню силу, яка не має потреби кричати, нав’язуватися чи ламати когось через коліно. Це серце, в якому Бог має місце для кожного з нас.

Ісус не звертається до могутніх цього світу, до тих, хто задовольняється самим собою. Він дякує Отцю, що приховав ці речі від мудрих і розумних, а відкрив їх малим. Малий – це той, хто усвідомлює свою залежність від Бога, хто знає, що не може прожити життя лише власними силами.

Саме таких людей Ісус кличе до себе: «Прийдіть до мене всі, хто трудиться і обтяжений, і я облегшу вас». Це запрошення для кожного з нас коли ми відчуваємо, що вже не можемо далі. Серце Ісуса є відкритим притулком. Воно пропонує нам своє ярмо, яке не тисне, і тягар, який не обтяжує. Чому? Бо коли ми несемо життєві хрести разом з Ним, ми не несемо їх самі. Його любов змінює вагу наших турбот.

Свято Найсвятішого Серця Ісуса тому є закликом до перетворення нашого серця. Не можна зупинятися лише на захопленні Божою любов’ю. Ми маємо вчитися від Ісуса. Дозвольмо Йому сьогодні торкнутися наших сердець, щоб Він забрав від нас серця кам’яні та дав нам серця з плоті – серця чуйні, тихі й смиренні. Коли ми навчимося відпочивати в Його любові, почне змінюватися і наш погляд на довколишній світ.

Наші серця тоді зможуть забитися в тому ж ритмі, що і Його. В ритмі прийняття, прощення та нескінченного милосердя, щоб у Його Серці сьогодні та протягом усього життя ми віднайшли свій справжній дім і спокій.

Христове Серце є вмістилищем Божої любові, у якій має свої корені наше покликання до любові. Його любов не ґрунтується ні на розрахунку, ні на емоціях, і не зводиться до простої філантропії, але пронизує все наше буття: є вогнем для душі, світлом для розуму, непереборним покликом до свободи, до миру.

Але водночас вона є закликом до співзвучності наших сердець з жертвою Ісуса, в якій буття людини отримує свій сенс. Адже любити властиво людині, що більше, це умова повноти її самого існування. Папа Венедикт XVI написав, що любов, «про яку Ісус Христос свідчив своїм земним життям, є головною рушійною силою справжнього розвитку кожної людини та всього людства».

Так любов відкривається нам у людській природі Спасителя та в Його Найсвятішому Серці: незмінна та вірна навіть перед обличчям нерозуміння та відмови, страху, смутку та людського опору.

Тому Ісус пропонує нам особливий обмін. Він каже: «Візьміть на себе моє ярмо». Хоч це на перший погляд це звучить парадоксально, Ісус не закликає нас двигати новий, важчий вантаж самотужки. Він пропонує нам, що стане поруч із нами, щоб розділити з нами тягар наших турбот. Коли ми йдемо по життю з Ним, тягар ділиться, і наша подорож по житті до вічності стає успішною.

Тож вчимося від Нього, бо Він «тихий і смиренний серцем». Дотик любові Його серця є лагідним, не вимагає уваги криком, але тихо любить і прощає. Нехай сьогоднішнє свято стане для нас нагадуванням, що бути християнином – це насамперед не сукупність важких обов’язків, а зустріч із Любов’ю, яка дозволила себе проколоти заради нас.

Спробуймо сьогодні в молитві віддати Серцю Ісуса все, що нас обтяжує, і дозвольмо Йому нас підбадьорити та знайдім у ньому джерело нашого зцілення. Дозвольмо Ісусові доторкнутися до наших поранених місць і наповнити їх своїм миром. Не несімо від сьогодні свої турботи знову самі. Дозвольмо Йому нести наше ярмо разом з нами. Адже Його ярмо не тисне, а Його тягар не обтяжує, бо його несе чиста, безумовна любов. Нехай наші втомлені серця навчаться відпочивати в Його любові. Амінь.