Проповідь владики Преосвященного владики Тараса, виголошена у 16-ту неділю по Зісланні Святого Духа 10 жовтня 2021 року, в храмі святого апостола Івана Богослова в с. Суховоля на Городоччині.

Слава Ісусу Христу! Жити практично по християнськи неможливо без знання обсягу віри та розуміння Святого Письма. А це у свою чергу є пов’язане з активним особистим життям у спільноті Церкви. Через зростаючу тенденцію до духовної пасивності і релігійного синкретизму, серед тих, хто називає себе християнами, не всі практикують християнське життя. Але життя людини не є її власністю. Воно є даром «дихання» самого Бога, належить йому, бо позначене печаттю вічності, і кожній людині доведеться здати за нього звіт. Тема є дуже важлива, але разом з тим – провокуюча. Тому Ісус вживав мову притч, щоб лагідним але обґрунтованим способом спонукати слухачів до застанови над його словом. Притча «про таланти» якраз є про відповідальність людини перед Богом.

Царство небесне подібне до чоловіка, який відходячи, дав кожному зі своїх слуг певну суму грошей, в залежності від їх можливостей. Господар не оминув жодного, але на кожного поклав відповідальність за те, що йому доручено…

Завжди існує небезпека сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Ніби Бог дав нам чітку програму поведінки і одного разу прийде, щоб провести кінцевий іспит, згідно якого відмінники отримають рай, а двієчники – пекло. Лише в дійсності не все так просто.

Ісус прийшов кликати не праведних але грішників, та знайти і врятувати те що загинуло. Тому висновок з притчі є трохи несподіваний: Бог має проблеми не з талановитими або нікчемними, але з тими, котрі думають що мають один талант, и не вірять у те, що можуть щось змінити, або суттєво вплинути на події…

Слуга, який отримав один талант, не є найгіршим, але не вірить, що така маленька справа є варта його зусиль. Знехтував тим, що талант, який довірено йому, є власністю Господаря, і здатний примножити свою вартість, якщо його відповідально інвестувати.

У історії спасіння Господь творить великі чудеса через слуг, які мали мало талантів. Якщо на хвилинку забрати німби з ікон святих, побачимо там звичайних, а подекуди спочатку і сумнівної вартості, людей. Такі собі непомітні особи, історія яких загубилася б серед історій мільйонів їх сучасників, але Бог їх покликав, і вони відповіли йому своїм життя, та стали славними у Церкві. Вони повірили, що Спаситель п’ятьма хлібами і двома рибами нагодував 5000 народу, що віра з гірчичне зерно може рухати гори, а лепта вдови є найбільшою пожертвою. Маленька справа, з Божою допомогою, стає великою подією… Вони не занедбали свій, можливо єдиний, талант.

Господар видав кожному слузі різну кількість талантів «за спроможністю». Тому отриманий слугами результат залежав передовсім від їх ставлення до господаря. Перші двоє вважали господаря благодійником і отримали однакову винагороду: «У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого». Третій бачив у господарі лише безжального і несправедливого диктатора: «Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав». Тому знехтував даною йому довірою, та закопав гроші свого пана. Закопувати гроші було правом лише їх власників. Для слуги така поведінка була свідоцтвом зневаги до господаря. Вислів «ось тобі твоє» означає: «я за це більше не відповідаю». Тому господар називає його лукавим і лінивим, бо замість сповнення того, що йому належало, у своє оправдання кинув панові в лице звинувачення.

Звичайно, Бог не залежить від того, що кожен з нас про нього думає. Та хибне уявлення про Бога приводить людину до трагічних наслідків. До певної міри Бог стає для людини таким, яким вона його сприймає. Для тих, хто вірить, що Господь люблячий, щедрий і милосердний, – Він таким і є. Ті, хто трактує Бога жорстоким, свавільним і караючим, – самі собі суд чинять та вирок виносять…

Той хто вірить в Бога, бачить у ньому і всемогутнього Творця, і щедрого та люблячого Батька, обов’язково відкриє у собі даровані ним таланти. Вони є дані для того, щоб їх примножували роздаванням: «Кожному дається виявлення Духа на  спільну користь». Зрештою увесь «скарб віри був доручений апостолами усій спільноті Церкви. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності. Прикладом цього є св. ап. Павло, який пише: «Коли я проповідую Євангеліє, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелія».

Ми всі разом творимо «народ святий… придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто нас покликав з темряви у дивне своє світло», та живемо, з вірою очікуючи на славний прихід Спасителя. Тому маємо бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас вимагає обґрунтування про нашу надію». Бог дав людині найбільший талант – створив її на свій образ, а з цим обдарував усім, що їй було потрібно для власного добра. Кожен раз, коли ми своїми поступками інтерпретуємо слово «любов» як мистецтво жити для інших, повертаємо Богу його дари з дивідендами. Лише лінь та безбожне самолюбство спонукують нас закопувати отримані таланти, які самі по собі є даром Божої любові.

А оскільки Господь прийде несподівано, то маємо бути «пильними» щодо таланту свого покликання, щоб не тільки уникнути втрати, але щоб принести Богу милі плоди та прийняти від нього нагороду – увійти в його радість та знайти себе записаними в книзі вічного життя.  Амінь.

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський