Стрийська Єпархія УГКЦ

Офіційний медіаресурс

«Разом з пастухами і ми, бодай думкою, пройдімо шляхом до Вифлеєму», – владика Тарас

Проповідь Преосвященного владики Тараса, виголошена 6 січня 2023 року, в Навечір’я Різдва, під час Вечірні з Літургією святого Василія Великого в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Слава Ісусу Христу!

Наказ кесаря Августа про перепис населення змусив Йосиф і Марія рушили «до міста Давидового, що зветься Вифлеєм». Ми теж подумки полинемо до Вифлеєму, щоб заглибитися у таємницю Різдва. Вифлеєм означає «Дім хліба». У цьому «домі» сьогодні Господь зустрічає людство. Він знає, що нам потрібна їжа, щоб жити. Але також знає, що їжа світу не насичує серця. Сам первородний гріх людства пов’язаний саме з їжею: Єва «взяла з дерева та й з’їла». Взяти і їсти. Людина стала жадібною і ненаситною. Володіти та накопичувати речі багато хто вважає сенсом життя. Непогамовна ненаситність пронизує історію людства аж до парадоксів сьогодення, коли одні помирають від обжерства, тоді як багато інших від голоду.

Вифлеєм є поворотним моментом, який змінює хід історії. Там, у «Домі хліба», Бог народжується в яслах, в які кладуть корм для худоби. Цим він себе неймовірно принижує: стає символом найпримітивнішої їжі, навіть не тієї, за яку б’ються люди. Він не бере, але дає їжу, і дає не щось, а себе самого. У Вифлеємі ми відкриваємо, що Бог не той, хто забирає життя, але той, хто життя дає. Людині, яка від початку звикла брати і їсти, Ісус починає говорити: «Беріть і їжте. Це моє Тіло». Так Вифлеємське Немовля започатковує новий стиль життя: не насичуватися і не накопичувати, а ділитися і віддавати. Бог стає крихітним, щоб стати нашою поживою. Якщо ми будемо споживати цей Хліб Життя, то зможемо відродитися в любові та розірвати спіраль жадібності та ненажерливості.

З «Дому хліба» Ісус веде людину додому, щоб вона була частиною Божої родини. Перед яслами розуміємо, що життя живиться не майном, а любов’ю; не обжерливістю, а милосердям; не показним достатком, але щирою простотою. Господь знає, що нам потрібно їсти щодня. Ось чому він жертвував себе кожного дня усе своє життя, від вифлеємських ясел до єрусалимської світлиці. І сьогодні, на вівтарі, він знову стає хлібом, розломленим для нас. Він стукає в наші двері, щоб увійти і повечеряти з нами. Під час Різдва на цій землі, благословенній присутністю самого Бога, ми отримуємо в Ісусі небесний Хліб, їжу, яка ніколи не вичерпується, але вже зараз дає нам смак вічного життя.

У Вифлеємі відкриваємо, що Боже життя тече в жилах людства. Якщо приймемо цю істину, історія зміниться, починаючи з нас. Бо коли Ісус змінює серце, центром життя стає вже не наше, вічно голодне та егоїстичне «я», а той, хто народився і живе з любові. Сьогодні ми запрошені піднятися до Вифлеєму, «Дому хліба», щоб признатися собі, якою є їжа нашого життя, без котрої ми не можемо жити? Господь, чи щось інше? Тоді, коли ми входимо у вертеп і відчуваємо в болісній убогості Дитини новий аромат простого життя, запитаймо себе: чи справді нам потрібно стільки речей і складних рецептів для життя? Чи можемо обійтися без примарного комфорту і розпочати у простоті серця свою подорож на зустріч Богу? Ісус є хлібом для подорожніх. Він не любить помпезних, нудних і вишуканих столувань, але просить нас встати з-за столу і самими сталися хлібом, розламаним для інших.

Вифлеєм є містом Давида, де у дитинстві він був пастухом, а потім Богом обраним пастирем і царем його народу. Тієї Різдвяної ночі там Ісуса вітають пастухи. Вони стали свідками дивного явління, і «великий страх огорнув їх, але ангел сказав їм: «Не бійтеся». Заклик «не боятися» звучить часто як звернення Бога, який шукає людину. Від гріхопадіння, людина боялася Бога: «я боявся і тому сховався», каже Адам. Вифлеєм є протиотрутою від страху, тому що, незважаючи на невірність людини, Бог завжди першим виходить їй назустріч, і завжди є Богом з нами. І щоб його присутність не викликала страху, він стає крихітною дитиною. «Не бійтеся» сказано пастухам, простим людям, які були відкинуті суспільством на маргінес. Син Давида народився у товаристві упосліджених пастухів, щоб запевнити, що вже ніхто ніколи не буде погорджений та самотнім. Маємо Пастиря, який перемагає наші страхи і любить нас усіх без винятку.

Вифлеємські пастухи зустріли Христове народження чуваючи вночі біля своїх отар. Вони не спали, а робили те, до чого Ісус часто закликає словами: чувайте. Залишалися пильними у темряві, а «слава Господня їх осіяла». Наше життя теж може бути очікуванням, яке, навіть у ніч сповнену проблем, довіряє себе Господу і тужить за ним, а потім отримує його світло. Господь любить, коли його чекають, але не можна чекати його на дивані уві сні. Тому пастухи «поспішають». Вони йдуть, залишаючи отари без охорони, ризикуючи ради Бога. А коли побачили Ісуса, хоча не були проповідниками, йдуть і розповідають про нього, так що «всі, хто чув їх, дивувалися тому, що їм пастухи оповідали».

Разом з пастухами і ми, бодай думкою, пройдімо шляхом до Вифлеєму. Навіть якщо шлях крутий, і треба подолати вершини егоїзму і не скотитися в потік секуляризації та споживацтва. Господь нас там очікує. Добрий Пастир, який приходить на Різдво, щоб віддати своє життя за овець, звертається до всіх нас, як колись до Петра, з запитанням: «Чи любиш мене». Від відповіді залежить майбутнє всього стада. Пильно очікувати, йти, ризикувати, говорити про красу щедрого Бога – це жести любові. Ми потребуємо знову відкрити для себе, що покладений у ясла, є хлібом нашого життя. Нам потрібно вдихнути солодкий аромат його любові, щоб з ним стати хлібом для світу. Різдво триватиме доти, доки ми будемо сказати Ісусові: «Господи, Ти знаєш усе, Ти знаєш, що ми любимо Тебе». Амінь.

Слава Ісусу Христу!

† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський