Стрийська Єпархія УГКЦ

Офіційний медіаресурс

«Святий Стефан є викликом для нас, щоб свідчити про нашу віру в повсякденних ситуаціях нашого життя», – владика Тарас

Проповідь владики Тараса, виголошена в часі Божественної Літургії у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці в м. Стрию, в день святого первомученика і архидиякона Стефана 9 січня 2021 року.

Ялинка, ясла, свічки, колядки – все це створює романтику і красу Різдва. Тут народжуються найніжніші людські почуття. Але Церква не хоче залишати нас лише з сентиментальними почуттями біля ясел маленького Ісуса. Тому, після вчорашнього радісного споглядання народженого Спасителя, наш погляд впирається у перший потік мученицької крові. Перед нами постає свідок християнського життя, юний архидиякон Стефан, який віддав своє життя за віру у Христа Ісуса.

Він був юнаком, який із подивом дізнався від учнів Ісуса, що Син Божий сам прийшов у світ і став людиною, бо йому потрібні були людські уста, щоб розповісти світові про Небесного Отця. Для цього він забажав мати людське серце, яке було б пробите з любові до людей, йому потрібні були людські рамена, щоб знесли бичування та тяжкий хрест, та людська голова, щоб її увінчали терновим вінцем. Йому потрібні були людські руки, щоб він міг зціляти хворих, поранених, повертати до життя мертвих, а теж людські ноги, щоб міг йти за грішниками як добрий пастир і привести їх в обійми люблячого Бога. Йому потрібно було стати людиною, щоб зробити нас синами та дочками Небесного Отця.

Така любов Спасителя наповнила юне серце Стефана та спонукала його наслідувати і ревно проголошувати людям Боже Слово. Він став слугою, щоб роздавати Євхаристійний Хліб та служити хворим і потребуючим у їх щоденному житті. Любов Ісуса випромінювалась з нього настільки очевидно, що люди повірили, ніби сам Ісус прийшов до них.

Але були і інші люди, ті, які розп’яли Христа. І вони знову почали кричати: «Геть з ним». А в кінці його вивели з міста, і каменували до смерті за те, що він хотів бути і був схожим на Ісуса. Він до Нього справді уподібнився настільки, що в кінці свого життя молився за своїх катів та переслідувачів, подібно як Ісус на хресті: «Господи, не постав їм цього за гріх». Мучеництвом завершив життя, як людина, яка була здатна пробачати. Інші побожні взяли його тіло і з благоговінням поховали.

Святий Стефан сьогодні є викликом, щоб ми скинули з себе подобу солодкого, різдвяного християнства, та повернутися до вірогідного свідчення про нашу віру у повсякденних ситуаціях нашого життя. Невірність Євангелію у повсякденному житті є найгіршим недоліком сучасного християнства. Тому сьогодні люди все менше захоплюються християнством… Але наше покликання бути викликом для невіруючого світу та вказувати на присутність Бога у нашому житті, ніхто не відміняв.

Махатма Ганді якось сказав: «Мені подобається християнська віра, але я не стерплю способу християнського життя». А хто б міг стерпіти, коли у поганстві він міг творити стиль життя так, як йому подобається. Потребуємо, отже, перейти від Різдвяних ідилії до важких питань християнського життя. Ісус у яслах з різдвяного таїнства сьогодні ніби вказує на закривавленого подвижника християнської віри і каже: Станьте і ви моїми учнями. Та не голосним криком: «Господи, Господи», яким світ не переконати, але як скаже пізніше «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі».

Звичайно виникає запитання, звідки брати силу для такого свідчення віри? Там, звідки її брав св. Стефан. Він черпав силу з Божого Слова, знаходив її у Євхаристійній жертві та спільноті Церкви. Ми теж не знайдемо десь інде скріплення для вірогідного християнського життя. Слово Боже, Євхаристія та церковна спільнота, яка починається в колі сім’ї, є джерелами наснаги для свобідного, відважного та благочестивого християнського життя. Каже апостол Павло: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні… святі й бездоганні перед ним у любові… на хвалу його величі».

Можливо ми вже чули, що Різдво та мучеництво пов’язані між собою, тому ці два святкові дні стоять поруч цілком справедливо. Святий Папа Іван Павло ІІ сказав: «Колиска Ісуса завжди знаходиться в тіні хреста». Тиша та злидні народження у Вифлеємі та темрява і смертна біль на Голгофі – невід’ємно пов’язані. Колиска і хрест поєднані таємницею спасительної любові; тіло Дитятка, яке Діва Марія поклала в ясла – це те саме тіло, яке було принесене в жертву на хресті. Такий шлях Спасителя до людини визначила Божа Премудрість. Св. Стефан є її вмістилищем, тому що захищає правду Божу навіть ціною свого життя. Здається, не багато людей хочуть такої Божої Премудрості. Але вона є те все, що пропонує нам святий Стефан. І може бути, недалекі вже часи, коли вона стане нашим єдиним скарбом.

Ще в 1969 р. Йосиф Рацінгер сказав приблизно наступне: “Незабаром у нас будуть священики, що знижаться до ролі соціальних працівників, а послання віри буде зредуковане до компромісів задля політичної доцільності. Все здаватиметься втраченим, але в потрібний час, у найбільш драматичній стадії кризи, Церква відродиться. Вона буде меншою, біднішою, майже катакомбною, але й більш святою. Тому, що це вже не Церква тих, хто прагне догоджати світу, а Церква вірних Богові та його вічному закону. Відродження буде справою невеликого залишку, мабуть незначного, але незламного, який пройшов процес очищення. Тому, що саме так Бог діє. Проти зла чинить опір невелике стадо, щоб об’явилася Господня всемогутність”.

Можливо таким визначила Божа Премудрість в історії шлях Христового Містичного тіла, його Церкви, і, надіюся, теж наш шлях. Тому, просімо у Бога, через заступництво святого превомученика Стефана для себе тої ласки, щоб до тієї Церкви були причислені і ми, щоб ми не зрадили у вірності Христу і вистояли в Божій правді до кінця. Можливо, сьогодні нам ще здається, що такі слова Йозефа Ратцінгера, пізніше Папи Венедикта XVI є дуже гострі, але якщо відкриємо очі, то побачимо світ, який хоче різними способами витиснути з християнської свідомості виклик бути Христу вірними до кінця. Тому, мусимо просити для себе мудрості, щоб ми не втратили орієнтири нашої життєвої дороги в правді і наслідуванні Христа. І з тим “ніжним, солодким, делікатним, емоційним”, котрим хочуть підмінити реальність християнських святкувань, ми не втратили справжньої візії, котру кожне свято нам пропонує як життєвий шлях – наш шлях з Богом, до Бога і до вічності.